Село Полапи Любомльського району, Волинської області розташоване на північний захід за 14 км від Любомля. Географічні координати: 51* 18; пн ш, 23*56; сх д.

Перша згадка про село Полапи належить до XVI ст. О.Цинкаловський у своєму дослідженні „ Стара Волинь і Волинське полісся” пише: „ Полапи або Полопи, село Володимир- Волинський повіт Згоранська волость 76км. від міста Володимира. В кінці XIX ст. було там 195 домів і 1159 жителів, дерев’яна церква з XVIII ст. на місті старої з XVI ст., церковно приходська школа».

На жаль , інших писемнних згадок та й докладніших історичних відомостей про життя людей села у XVI –XVIII ст. немає. Збереглася лише

легенда про походження назви села Полапи, яка відноситься до початкуXVIст., і яку ще в середині XX ст. розповів найстаріший житель села Сидняк Давид Романович.

Ніби із-за Буга від одного пана втік один український кріпак із собакою і, збудувавши землянку, поселився жити на гірці на Кутку ( частина сучасного Села). Другий пан із села Запілля, що знаходиться на південь від села Полапи, поїхав сюди на полювання і по лапах собачих слідів знайшов цього кріпака- втікача. Зустрівшись одного разу із забузьким паном на бенкеті, запільський пан розповів про знахідку. Той подарував кріпака- втікача запільському панові. Запільський пан залишив жити втікача на тому ж місці. Так було заселено цю місцевість і названо Полапи.

Висота місцевості над рівнем моря -190-200 м. Територія села 589 га лежить в межах погордованої Поліської низовини на Головному Європейському вододілі, що ділить басейни рік Прип’яті та Західний Буг. Місцевість в сх і пд. Частині села підвищена, а в центральній і в північно-західній - знижується. Найближчі сусідні населені пункти: села: Згорани, Куснища, Головно, Запілля, Борове, Рогові Смоляри, Гупали.

На схід і північ від села протікає маленька річечка (канал) Нережа, що впадає у Велике Згоранське озеро.

Південніше, між Полапами, Запіллям та Лісниками, понад висячим мостом протікає невелика річечка Млинець, що далі впадає в Римачівське озеро. Початок села із сходу називають Макарі, частина села за Макарями – Долина, Центральна частина_ Село, а за Селом- Куток.

Село Полапи входить до складу Полапівської сільської ради, де проживає: в с. Полапи- ос. , в Соколі- ос. Нараховується дворів (Полапи - , Сокіл - ). Загальна площа населених пунктів - 397 га.

Опрацювавши дослідження істориків нашого краю, зокрема Л.Марчука „Історія села Бірки” за методом аналогій можна впе  02.02.13    

                   Лєна

Село Полапи входить до складу Полапівської сільської ради, де проживає: в с. Полапи- ос. , в Соколі- ос. Нараховується дворів (Полапи - , Сокіл - ). Загальна площа населених пунктів - 397 га.

Опрацювавши дослідження істориків нашого краю, зокрема Л.Марчука „Історія села Бірки” за методом аналогій можна впевнено сказати, що наприкінціXVIII – у першій половині XIX ст. наша місцевість перебувала у

власності польських панів Браницьких, які вважали селян безправними

холопами.Селяни-кріпаки змушені були відробляти і панщину ,яка з 2 днів у

1 пол.XIX ст. існувала уніатська церква імені Святого Микити. Православне населення було силоміць навернене до унії. Лише , коли в1839р. російська царська влада скасувала уніатську віру, церква була перетворена на православну і названа Успенською на честь свята Успенія Пресвятої Богородиці.

Успенська церква спалена у 1943 році поляками

Становище селян суттєво змінилось, коли в 1849 році були конфісковані маєтки Браницьких і їх посесорів – орендаторів Всі селяни стали державними. Формально вони користувались особистою свободою, обирали сільських старост і сплачували оброк. Як і раніше, вони страждали від малоземелля і високих грошових поборів. Щоб сплатити оброк, селяни продавали необхідну частину продуктів. Землю обробляли сохою, інші сільськогосподарські роботи також виконувалися переважно вручну . Натуральний характер сільського життя зберігався майже недоторканим. Справажнім лихом для селян стала рекрутчина. Спеціальні військові команди щороку нишпорили по селах в пошуках новобранців, тому молоді хлопці, щоб уникнути служби, втікали в ліси.

У 1861 році у Російській імперії було скасовано кріпосне право. Маніфест, 19 лютого підписаний Олександром ІІ, дарував селянам особисту свободу. У 1867 році був затверджений земельний устрій державних селян 9 західних губерній, куди входила і наша місцевість. Державні селяни були звільнені від оброку і одержували землю в борг. Але ,як і повсюди ,селянам надавали гірші і незручно розміщені землі. До того ж вони сплачували викупні суми, подушний податок (на кожну чоловічу душу). Лише у 1885р. царизм змушений скасувати подушне через неврожаї і масове голодування. Погіршувало становище селян існування общинного землекористування. Відведена селянам земля належала всім жителям общини , яка кожного року переділювалася між ними. Через це селяни втрачали інтерес до покращення родючості земель. Крім того, вони не мали права вийти з общини без її згоди. В приземкуватих селянських хатах, вкритих соломою, та освітлюваних лучинами на кінець ХІХ cт. панували злидні і нестатки.

На початку ХХ ст. життя селян значно покращилось. Столипінська аграрна реформа 1906 р. дозволила селянам вихід з общин, створення хуторів, стимулювала підприємливість. Кожна сім*я отримала по декілька га землі навколо села. Підприємливі селяни звели млини-вітряки.

В осінньо-зимовий сезон чоловіки майстрували нескладні знаряддя праці, а жінки – ткали, пряли, шили одяг, вишивали.

Кожна сім’я, навіть найбідніша, займалась вишиванням рушників, сорочок. Вишивали хрестиком, зображуючи червоно – чорні візерунки: птахи, квіти, вазони. Часто на рушниках просили щастя і здоров’я в Бога, вишивали своє ім’я й ім’я коханого. Найкращими вишивальцями у селі були Абрамчук Олена, Маляс Марія , Максимук Василина, Демчук Єва.

Дуже популярним у селі було лозоплетіння. Цим промислом займались переважно чоловіки. Плели постоли, кошики, корзини, коробки.

Ковальством у селі займалися цигани. На Купцьовій горі старший циган мав свою ковальню, на якій з ранку до смеркання горів вогонь. Шостак Василь ще хлопчиком бігав до кузні, спостерігав за роботою старшого коваля, а потім побудував кузню біля своєї садиби. Виготовляв плуги, борони, мотики, сапки, підковував коней.

Розвивалось у селі і столярство. Вмілими майстрами столярного промислу були Ярмолюк Яким, Бубен Іван, Янчук Федір, Степанюк Сидір. Бондарством займались Маляс Лукаш, Купира Гордій. Бочки цебрики, ма  02.02.13    

                   Бочки цебрики, маслобойки ,

виготовлені їхніми руками, збереглись до наших днів. Хоча в селі і були такі вмілі майстри, але майже все населення було неписемне.

Перша світова війна, що спалахнула у 1914 році, принесла населенню нечувані досі страждання. На території Волині безпосередньо відбулися воєнні дії. Царські власті мобілізували близько 60 % чоловічого працездатного населення, забрали в селян більше половини коней . Змушені були піти на фронт і захищати чужі інтереси Маляс Юхим і Охманюк Юхим. Маляс Юхим пройшов усю війну, повернувся додому 1918 р, коли тут уже розпочались революційні події. У 1916 році під час Брусиловського прориву був нагороджений Георгієвським хрестом ІV ступеня. Нагороду отримав із рук брата царя Миколи ІІ Михайла Олександровича.

Дуже часто колишній ветеран розповідав про свої фронтові дороги. Особливо часто згадував про те, що війна набридла і їм і австрійцям, які стояли по другий бік річки. Солдати ходили один до одного , братались. Росіяни в австрійців міняли хліб на ром. Ніхто ні в кого не стріляв. Лише через деякий час до їхньої частини прислали нового молодого офіцера . Зранку офіцер побачив , як молодий австрієць безпечно, потягаючись, спустився до річки, щоб вмитись .

Новоприбулий офіцер вхопив рушницю , прицілився, і хоч як його не просили всі , щоб не стріляв , все-таки вистрілив. На цьому мирна передишка закінчилась, знову відновились воєнні дії . На жаль, Маляс Юхим помер ще у 1987 році, забравши з собою і прізвище офіцера , назву річки , по якій проходив фронт .

Дуже цікавою була доля і Охманюка Юхима. Через надзвичайну вроду і високий зріст його забрали у Петербург.

Усю війну він служив в Ізмайловському полку , який охороняв царя . Після поновлення самодержавства у 1917 році він повернувся додому. Для тих , хто залишився у селі, найбільшим лихом була евакуація на схід . Сім’ї Космині , Купири, Зінчуки , Костюки та інші клали на підводи свої вбогі пожитки , садовили дітей , а самі ішли пішки . Шлях біженців був устелений могилами померлих , люди голодували , хворіли. Всіх запевняли , що ці злигодні тимчасові і що скоро біженці повернуться додому . Насправді війна затягнулась на цілих три роки . Завдячуючи доброму ставленні простих росіян , які надавали їм притулок , у 1918 році багато біженців побачили батьківщину . Хоча на шляху додому багато людей вимирало від голоду і тифу .

Сумна картина відкрилась вдома перед прибульцями . Домівки були понівечені , майно розграбоване , а поля заросли бур’янами . Життя довелося починати спочатку , але тішила думка , що вже вдома .

За Ризьким мирним договором 1921 року Західна Волинь відійшла до Польщі.

Нові власті внесли свої зміни в управління. Сільсьською громадою тепер управляв виборний солтис з допомогою десяцьких . Село Полапи було підпорядковане Згоранській гміні Любомльського повіту Волинського воєводства. Шляхетська Польща намагалась всіляко утискувати українське населення. На селян накладалися податки на утримання чиновників, штрафи , кари за продаж горілки, тютюну. Та все ж частина селян завдяки своїй працелюбності й ощадливості змогла стати на ноги . Споруджували добротні будинки , своєчасно відбували державні повинності.

За проханням солтиса села Охманюка Юхима було виділено кошти на будівництво нової школи.

У 1937 р. школа прийняла своїх перших вихованців .

І хоча навчання велося на польській мові , багато хто із селян намагався дати освіту своїм дітям. Відвідування уроків було визнане обов’язковим. Вперше за шкільні парти сіли сільські дівчата . Якщо ж учень повільно засвоював шкільну програму, його відчисляли вже з першого класу . Дітям бідняків , які мусили змалку заробляти на хліб насущний , двері школи були закриті .

У 30-х роках в селі був організований і діяв церковний хор. Учасники хору , 40 молодих дівчат і хлопців , дуже часто виступали у Любомлі. Дуже цікавим є той факт , що всі хористи носили українські вишиті сорочки.

В 1939 році нападом фашистської Німе         

                   В 1939 році нападом фашистської Німеччини на Польщу розпочалася Друга Світова війна. Молоді чоловіки були мобілізовані до війська, але це не врятувало Польської держави. На землі Західної України 17 вересня увійшла Червона Армія. Наші землі були приєднані до УРСР. Українські землі змогли возєднатися в одну державу. Після «визволення» у листопаді 1939року створилися перші органи радянської влади, ініціатором яких були Бортник Павло – став першим головою сільської ради – і Гуга Іван – секретарем.

У січні 1941 році був створений колгосп імені Хрущова. Першим головою став Сільчук Іван Григорович. 23 червня у село, яке ніким не захищалось, в’їхали 4 німецькі мотоциклісти. Уже в перші дні село було окуповане фашистами. Управління селом перейшло до старости, яким став Максимук Іван. Від 1942 року почалося масове вивезення молоді для примусових робіт до Німеччини. Товарним ешалоном односельчан відправили в Польщу. 6 травня 1942 року вони прибули у Краків, а через день поїздом відправили у Німеччину.

18 липня 1944 року село було звільнено від німецьких окупантів. Роки фашистської окупації змінилися десятиліттями комуністичної. У селі відновилася радянська влада.

У 1954 році відбулось укрупнення колгоспу шляхом приєднання до колгоспу ім. Хрущова Сокільського колгоспу «Комсомолець» і з того часу колгосп населеного пункту став називатись «Більшовик».

Головою колективного господарства був Богдан Антон Іванович, а через рік колгосп очолив Луценко Микола.

У 70-80 роках змінився благоустрій села та підвищився життєвий рівень населення односельчан. За часів головування Бортника Сергія Семеновича було зведено у 1974 році нове приміщення Полапівської середньої школи.

У 1979 році селом була прокладена кам’яна дорога.

У 80-х роках радянське керівництво почало звертати більшу увагу на проблеми села, збільшуючи капіталовкладення. Саме в ці роки були зведені Будинок культури, дитячий садок, виробничі приміщення для збереження великої рогатої худоби, будинок побуту.

Великі надії на краще життя з’явились у селян після проголошення 24 серпня 1991 року незалежності України.

12 лютого 1990 року до Волинської обласної ради було подано всі необхідні документи для реєстрації Свято-Успенського храму. Через декілька місяців був виданий дозвіл на будівництво нової церкви. Освячення місця для майбутнього храму відбулося 8 липня 1990 року. Будівництво церкви тривало три роки на пожертвування жителів с. Полапи, с. Сокіл та Гупали.

Новозбудований храм має висоту – 15 м., довжину – 24 м., ширину – 10 м. Храм є п’ятикупольний із дзвіницею. 23 серпня 1993р. Свято-Успенську церкву освятив преосвященніший Нифонт, єпископ Луцький і Волинський. Настоятелем церкви від самого її відкриття є ієрей о. Василь Безик.

Мирно співіснують в селі віри різних конфесій. У 1950 році віруючі сіл Полапи, Згорани, Головно та Куснище обєдналися в одну церкву, і вона була перенесена із села Головно в Полапи. Так народилась Полапівська церква Християн Віри Євангельської. Пресвітерами довгий час були: Сільчук І., Корчук С. Сучасний Дім Молитви, при якому працює недільна школа, очолює Сільчук Петро.

У центрі села зберігся каштан, як свідок ХХ ст. Він був на місці старого цвинтаря, і бачив, як згоріла церква у роки війни, як гинули люди. І білі свічі його весною є своєрідним безсмертям минулих літ.

Приміщення сільської ради, яке розміщене поряд з будинком культури та Обеліском Слави, створюють центр села.

На вході в село з північно-західної сторони на так званому, «Кутку» , росте широкий розлогий дуб, і вік якого вважають більше 300 років. Висота дерева 30 м, діаметр стовбура близько 1,5 м , ширина крони 25 м, обхват – 6,8 м. Дерево росте одиноко на піщаному грунті, тому є розлогим і крилатим. Влітку воно дарує людям свою прохолоду, а взимку стоїть темне і здається неприступне. Свідків молод             

                  Свідків молодості цього дуба встановити не вдалось.

Кажуть, що колись у наших предків був звичай садити дерево: зелений дубочок – в честь народження сина, а червону калину, як символ дівчини. І хто - зна, може й цей могутній дуб був посаджений молодим деревцем, а може просто проріс із жолудя і є своєрідним свідком, або й деревом родоводу, одного з родів наших земляків, що дав уже кілька поколінь, як ярусів гілок у кроні дуба. Недаремно дуб зображено і на гербі села Полапи.

Наше село славиться не лише минулим, а й сьогоденням. Багато вихідців з Полап і сьогодні з гордістю говорять проте, що вони народились в мальовничому селі на Поліссі. Одним з них є Сиротюк Степан Васильович. Кандидат фіз.-мат. наук, доцент кафедри напівпровідникової електроніки. Народився 1952 року. У 1970 році закінчив середню школу. З 1970 по 1975 рр. Навчався на фізичному факультеті Львівського державного університету ім. Івана Франка. З 1975 по 1978 рр. інженер НДС; 1978 по 1981 рр. аспірант ЛДУ ім. І. Франка. Після закінчення аспірантури працював на посадах молодшого та старшого наукового співробітника ЛДУ ім. І. Франка. Має науковий ступінь кандидата фізико-математичних наук з 1984 року; вчене звання доцента з 1992 року. Читає лекції з курсів „Основи комп`ютерного моделювання в мікро- та наноелектроніці”, „Квантова механіка і статистична фізика” та „Прикладні програми електроніки”. Має понад 100 наукових публікацій, у тому числі у міжнародних наукових виданнях, реферованих наукометричними базами даних ISI та SCOPUS та авторське свідоцтво, а також статті у співавторстві зі студентами. Член Українського фізичного товариства. Його імя значится у довіднику «Хто є хто в світі».

В нашому селі проживає талановита людина, засновник і організатор духового оркестру Полапівської школи Пшава Леонід Максимович. Під його керівництвом духовий оркестр протягом трьох десятиліть був переможцем районних та учасником обласних конкурсів

Про село Полапи дізналися і на Всеукраїнському фестивалі молодого аматорського кіно «DVERY», що проходив у Рівному влітку 2011р. Стрічку волинянки Світлани Федонюк «Ранок з Тіффані» визнано кращою у номінації «За документалістику», є короткометражним документально-ігровим фільмом.

Уфільмі йдеться про один з десятка тисяч днів простої поліської жінки..

За словами авторки, головною героїнею фільму є її бабуся. У стрічці використані записи автентичного виконання народних пісень Волинського Полісся. У ролях знімались жителі села Полапи Любомльського району.

«А Тіффані – кицька, з якою щоранку воює бабуня Оксеня, це мовчазний свідок її спогадів і молитв, пухнасте сонце її самотніх ранків. Діти розбіглись, онуки далеко, чоловік і подруги вже на небі… Хіба не так живуть на українській землі тисячі наших бабусь? Бабусь, до яких частіше навідуються тіні з минулого, аніж рідні», – каже режисерка. До слова, оператор фільму, працівник кіностудії «Волинь» Володимир Мехно також народився в Полапах.

Волинянка Світлана Федонюк є неодноразовим дипломантом міжнародних кінофестивалів на правоохоронну тематику. Тепер Федонюк представлятиме Україну на конкурсі Європейської спілки непрофесійного кіно «UNIKA», що пройде наступного року в Болгарії. На підтвердження цього режисерці було вручено Золоту медаль цієї організації.

Список використаних літературних джерел

1. Історія міст і сіл Української РСР Волинська область [зав.редак.В,М.Кулаковський] – Київ, 1970 – 514 с.

2. О.Цинкаловський Волинь і Полісся Вінніпег. 1984

3. Ольховський І. Кривава Волинь : іст.докум.дослідження Ч.1 - Київ 2008 ГАРТ – 160 с., 104 с.

4. Інтернет

uk.wikipedia.org/wiki/Полапи

wikimapia.org/3144937/uk/Полапи

www.lbmadm.gov.ua/?p=geralduka –

volynnews.com/

5. Довідник «Перлина Волині», Любомльський район, Любомль, 2002